АННИНА ГОРА - сайт Свято-Аннинський жіночий монастир

→ Місця

Адреса:	Чернівецька область Вижницький район м.Вашківці
Виникнення:	Близько ХІІ ст.
Архітектурна цінність:	Релігійна святиня
Телефон:	+38 (03730) 4-36-02
Координати:	48°21'39''N, 25°30'11''E

Свято-Аннинський жіночий монастир Аннина гора - місце паломництва десятків тисяч православних християн, розташований на Анниній горі, що в місті Вашківці. Особливістю монастиря є чудотворна ікона «Господь Вседержитель», від якої за час існування монастиря було багато випадків зцілення від онкозахворюваннь й від інших захворювань: астми, церебрального паралічу, сліпоти. Прикладаючись до святих ікон монастиря, православні зцілюють не тільки тіло, а й душу. Для молитви до собору на Анниній горі, люди приходять щодня. А 14 серпня на свято Маковія кількість паломників сягає кількох тисяч на протязі дня.

З Анниної гори відкривається прекрасна панорама не тільки Вашківців, але і майже всієї долини ріки Черемош до її впадення в річку Прут і гори Цецино. На півдні тягнуться буковинське передгір'я і долини.

Історія Анниної гори

Перші спомини про поселення монахів на горі тягнуться з часів існування Галицько-Волинського князівства. Аннина гора прославилась як святе місце уже під час турецького господьства над Буковиною, з чим і повязана ціла легенда. Перша дерев'яна церква була побудована на вершині гори після епідемії холери в 90-х роках 19 століття. Вашківчани розповідають історію, коли по селу розповсюджувалась епідемія, одному із жителів приснився сон, в якому Діва Марія вказала на Аннину гору і сказала, що для подолання холери потрібно 2 тижні молитись на її вершині. Християни так і робили, а повернувшись, побачили, що епідемія відступила.

Давним-давно, невідомо ким була збудована на Анниній горі невеличка дерев’яна церква із дзвіницею на західному боці, де стояла заросла травою та польовими квітами могила із старим кам’яним хрестом, вкритим зеленим мохом. Хто і коли насипав ту могилу і встановив хрест, ніхто не пам’ятає. Лише пізніше стало відомо, що хрест встановили у 1848 році, як знак заборони кріпосного права за часів Австрії.

Сучасне обістя зявилось на горі вже в 1992 році, коли перші монахині поселились на горі. Монастир почав стрімко розвиватись, в 1994 році почав будуватись собор Святої Анни, а в 1997 році, з'явлись келії. Та повернемось до історії.

Чому цю гору назвали Анниною? З давніх переказів: починалося все це дуже давно, коли турки загарбали Буковину і почалося переслідування християн. Турецькі орди почувалися господарями на буковинській землі. Чинили набіги на християнські села, спалювали хати, нищили майно, а молодих хлопців та дівчат виловлювали і переправляли чорним шляхом до Туреччини. Там їх продавали в рабство. Старих та немічних часто вбивали на місці, а немовлят - саджали на дерев’яні кілки.

Дізналися вороги, що у одному із сіл є дуже гарна дівчина. Обличчя її нагадувало ранішню зорю, очі були бездонними і синіми, як буковинське небо у погожу днину, губи скидалися на дві трояндові пелюстки. А коси були світло-русі, наче пшеничне колосся. Анна була найкращою дівкою на всю Буковину,-гласить легенда. Бувало, як вийде на толоку на танці, то всі легіні очі зривали… Та вона красива не тільки ззовні, а й душею: добра, скромна, побожна… ладна у будь-яку мить допомогти ближньому.

І вирішили турки оточити село і впіймати Анну. Рано-вранці недільної днини, коли село ще огортали сутінки, і сонце ще не зійшло, почався підступний напад, погоня, скрізь лунали крики і плач. Анна, щоб не опинитись у чужинських руках, кинулась тікати в ліс через високу гору. Та на самій горі їй забракло сил. Вона зупинилась, здійняла руки до неба і почала благати заступництва у Господа. Турки оточили гору з усіх боків, а один на коні почав дертися на вгору.

І тут з’явилася над горою велика чорна хмара. Ударила блискавиця, загуркотів грім так, що аж здригнулася земля-матінка. Пішов рясний дощ. Здійнявся сильний вітер. Турки поховалися під деревами. Анна ж усе молилась і молилась Богу. Враз-земля застогнала і розступилася просто під ногами дівчини, прийнявши її у своє лоно… На поверхні залишилися лише коси… Коли дощ вщух і вороги зійшли, осмілівши, на гору, то на привелике своє здивування не побачили дівчини, а знайшли тільки її коси… мокрі та сплутані лежали вони біля великого каменя.

Копали землю, шукали Анну, та дарма… дівчини ніде не було. Стомлені, намоклі і розчаровані турки пішли геть. А вітер підхопив Аннине волосся і розсіяв по всій горі… І розрослось воно шовковою, м’якою, як оксамит, диво-травою довкола гори. Злякані люди, повертаючись зі своїх схованок до затлілих хат, ішли через гору. Знайшли там пасмо волосся і на кам’яній брилі пов’язали і викарбували літеру ”А”. А інші написали: “Тут дівчина Анна впала під землю”. На знак цього дива християни насипали там могилу і звели кам’яний хрест.

З того часу верховину, де сталося це диво називають Анниною горою. І сьогодні з усіх боків на горі росте шовкова трава, яка має лікувальні властивості. А вздовж стежки, по якій Анна бігла до свого спасіння, ростуть кущі глоду. На їх гілках, наче запечені крапельки Анниної крові, рясніють червоні ягідки. То кров, яка текла з її босих ніг, зранених об каміння.

Минав час і ночами до людей долинала молитва згори, особливо. Коли дув вітер. Потім люди побачили, що з-під гори з’явилися маленькі струмочки чистої джерельної води. Віруючі казали, що то не вода, а Аннині дівочі сльози. Ці чутки швидко поширювалися, і на гору до джерел потяглися страждущі люди. Багатьох із них зцілила та надзвичайна, цілюща вода. Ішли туди і сліпі і криві, щоб помолитися і випросити у Господа хоч краплю здоров’я, і ті джерела допомогли багатьом.

Одного разу у велику бурю і зливу у камінний хрест вдарила блискавка - той розпався навпіл. Минули століття, давним–давно відшуміли набіги татарських кочівників, турків-загарбників, а у Вашківцях залишилися згадки про них: Турецький міст, Турецький шлях, що вів до Вижниці, пролягав по-під Аннину гору з північного боку, Турецька криниця, найглибша, у якій завжди, навіть у роки великої засухи, можна було набрати життєдайної води.

У 1848 році Австрія відмінила кріпацтво. Ця подія торкнулася і Буковини. Одного разу двом пастухам, яких захопив сильний дощ, довелося ночувати на Анниній горі. Вночі вони почули тужливий плач жінки, а коли повернулися до дому, розповіли про цей випадок. Старі вашківчани згадали про ушкоджений хрест, вийшли на гору і зі щирим серцем відновили могилу і поставили хрест. Після відновлення могили на гору потягнулося багато людей, але потім трохи призабули. Паломники і монахи, повертаючись із Єрусалиму через цей повіт, завітали до Вашківців і розпитали у місцевих жителів про святу Аннину Гору.

Настав пам’ятний, особливо для вашківчан, 1894 рік. Коли у всіх сусідніх селах були лише поодинокі випадки холери, то у місті від цієї страшної хвороби люди падали, як листя з дерев пізньої осені. Два вози були постійно напоготові для вивозу тяжкохворих і мерців. З тодішньої хлоп’ячої школи облаштували трупарню, а в прилеглій до неї стайні виготовляли труни. Троє лікарів цілодобово допомагали хворим. З усього повіту було залучено навіть жандармів, направила влада сюди навіть комісара. Людина йшла, стояла чи сиділа-раптом падала і за кілька хвилин помирала. Вашківецька громада була дуже стривожена, бо до церкви не впускали, а служба Божа не відправлялася і в сусідніх селах. У цей сумний час громадяни Дмитро Баб’юк православної та Олександр Бавмгертнер, католицької віри, бачили однакові дивні сни… Дмитро згодом виїхав до Канади, а свій сон переповів Олександр: “Бачив я себе, що стою нібито на Анниній Горі. Передімною із неба, аж до самої землі звисає прекрасний вінок з яскравих зірок. У тому вінку опустилась Матір Божа, стала на коліно і почала молитися. Потім сказала, щоб розповів усім людям, що вони, коли будуть молитися на цій горі протягом двох тижнів, хвороба відступить. Зрадівши, я побіг до села. Біля трупарні зустрів двох знайомих і голосно крикнув їм про радісну звістку та так, що аж прокинувся. Біля себе побачив перелякану криком родину. Потім підвівся, розповів свій сон родині і поспішив на Аннину Гору молитися. По дорозі зустрів тих двох знайомих, яких бачив уві сні і взяв їх з собою “.

Ця звістка розійшлася селом, немов її вітер розніс. І православні, і уніати, і католики йшли на Аннину Гору з хоругвами і хрестами, співали побожні пісні, молилися там день і ніч, незважаючи на сильні дощі. Коли на п’ятнадцятий день люди поверталися з гори, вартові повідомили їм, що холера зникла і немає жодного хворого.

Господар Дмитро Цюпало подарував грунт на цій горі і побудували тут церкву. Ця звістка поширилася по усіх селах і люди безперервно йшли до церкви молитися. Минав час, а з ним-війни, окупації і різні негаразди. Якось у часи духовного відступництва на свято рівноапостольних Костянтина та Єлени люди сапали під Анниною Горою. Несподівано погода зіпсувалася, вдарив грім і блискавиця спалила церкву. За якусь мить вона згоріла вщент, бо була дерев’яною.

Пізніше Свята Гора зазнала ще однієї руйнації. Місцеві атеїсти бульдозером розрівняли землю, а кам’яні та дерев’яні хрести відтягли до лісу. Вашківчани свідчать, що жодного з безбожників не оминула Божа кара - усі вони померли до року важкою смертю. Православні християни продовжували ходити на Аннину Гору, молячись там.

Справжнє відродження духовної обителі розпочалось у 90-х роках ХХст. На горі зібрались черниці і тут знову затеплилась молитва до Бога. Нелегку ношу спорудження нині діючого монастиря взяла на себе ігуменя Нонна, яка доти більшу частину життя проводила в молитвах на Анниній горі. З допомогою небайдужих людей вона збудувала великий світлий храм, що наче біла лілея красується своєю чистотою і недоторканістю близько неба. Поруч з храмом зведено двохповерхову споруду- то будівля для проживання монахинь. Кожні двоє мають свою келію (кімнатку). Є тут дзвіниця, трапезна, домашня церква, де сестри-послушниці моляться в нічний час. Обителі допомагають численні прихожани, а також люди, які відчувають духовну потребу долучитись до святої справи. Доброчинці роблять пожертви анонімно. У церкві є чудотворна ікона Господа Вcидержителя 1512 року, вивезена в часи війни до Німеччини. Небачені гроші заплатив за неї один чернівчанин, який, придбавши раритет за кордоном, подарував його новозбудованій монастирській обителі.

Аннина гора

Кожен, не тільки вашківчанин, а й з довколишніх сіл знає легенду про Анну. І передає її бережно зі своїх вуст в уста своїх дітей, онуків. Вона вічна - як небо, як сонце і місяць, як саме життя… Анна для нас, усіх тих, хто вірить в Бога, наша берегиня, хранителька гордого і волелюбного духу нашого народу. Анна – приклад відданості християнській вірі. Анна - наша беззаперечна поміч і розрада. Йдучи на прощу, кожен з нас зупиняється, щоб постояти біля життєдайної криниці, напитися з неї водиці - чистої, даючої силу і наснагу. Це вже багаторічна традиція. Легенда про Анну жила і буде жити вічно у пам'яті народній.

Навіть тоді, в радянські часи, коли Аннину Гору було накладено суворе табу, вашківчани йшли сюди на поклоніння й за поміччю, йшли на розмову з Богом. І хоч як войовничі атеїсти боролися з людьми, легенда жила і буде жити, бо вона живе у наших серцях. Богоборці навіть покраяли віковічну цілину на Анниній Горі, але за те все тяжко поплатилися власним життям, тяжко захворівши.

Проект будинку, в якому мешкають черниці, в’їзних воріт, самої церкви, корпусу келій, каплиці, яку спорудували над цілющим джерелом розробив житель села Мамаївці Анатолій Логозар. 17 липня 1992 року Чернівецька обласна державна адміністрація зареєструвала Статут Української православної Свято-Аннинської церкви. Будівництво церкви розпочалось у 1994 році. Займався цією благородною справою священик Михайло Михайлович Савва. Знайшовши підтримку у представників районної влади, різних служб, всього за дві години до монастиря було підведено телефон.

Храм розділено на дві частини: Верхня-Свято-Аннинська, звідти і нині лунають молитви до Бога. Тут побували чудотворні ікони з Почаївської лаври, одного із Київських монастирів, ікона з гори Афона, що у Греції та інші. Першою духовною наставницею була ігуменя Нонна, яка про все дбала.

Започатковувався монастир практично на порожньому місці, а сьогодні тут чудова церква, дзвіниця, господарські приміщення, будинок, де живуть черниці. Роботи по будівництву нових будівель тривають. Життя сестер-послушниць проходить рівномірно: молитви і праця. Найперше, вставши о пів на п’яту, сестри йдуть на ранкову службу. До восьмої години триває читання Правля. Відтак, одні йдуть на службу Божу, інші-до бджіл, овець, на городні ділянки. Є своя домашня птиця, виноградники. Скрізь чистота і багато квітів. Всі, хто живуть в монастирі виконують послухання. Так називають доручену роботу, і ніхто не відмовляється виконувати її. Все в монастирі відбувається з благословення ігумені. Без цього ніхто не вийде за монастирські стіни, не прийматиме відвідувачів, навіть не напише до дому листа.

Зовсім юні дівчата в темному одязі з покритою головою. Кожна має якісь справи і не дуже налаштована на спілкування. Дехто потрапив сюди одразу після закінчення школи, хтось навіть шкільного віку. Є тут і старші жінки, які переживши особисті трагедії, знайшли спокій для душі в монастирських стінах.

Їдальня з невисокою стелею, довгі столи, пісна їжа. М’ясо там не вживають взагалі. Якщо немає посту, можна їсти молочні продукти і рибу. Двохповерховий дерев’яний будинок виконаний в найкращих традиціях гуцульського столярства як зовні, так і з середини. Тут розташовані перші келії, кімната для гостей, кабінет ігуменії, майстерні. Келії затишні, комфортні кімнати, де живуть по двоє черниць. А кімната для гостей може конкурувати з гарною світською вітальнею. Згодом було добудовано ще один будинок, значно більший, в якому розмістили також келії.

Навесні і влітку, коли схили гори вкриваються живим килимом із безліч диких квітів і цілющих трав, бджоли невпинно збирають тут нектар. Монастирська пасіка налічує 40 вуликів. А розвели їх з однієї бджолиної сім’ї. Причому, бджоли ні одного разу не хворіли.

На території монастиря в літньо-осінню пору можна знайти щедрі розсипи печериць. Збируть їх надвечір монашки повний кошик, а вранці знову пробиваються з-під землі білі-білі шапочки. Щороку тут сила-силенна хрущів. Над Анниною горою люблять літати не лише лелеки, а й ластівки, дикі качки. І це не випадково. Навіть вчені відзначили неабияке екологічне благополуччя цієї місцевості. Особлива біоенергетика Анниної Гори має велику силу і зцілює від різних, навіть невиліковних недуг.

Це місце споконвіку являється святинею. Сюди приїжджають заготовляти цілюще зілля із Брусницької здравниці. Ванни і чаї з цих рослин допомагають при лікуванні різних хвороб. Були випадки зцілення від ракових та інших важких недуг.

Недарма кажуть, що “На гору людина йде з каменем, а з гори летить на крилах”. Немає такої днини, щоб люди не відвідували Аннину Гору. Особливо багато паломників навідується до монастиря у храмові свята: 7 серпня і 22 грудня (Святої праведної Анни) та 14 серпня на Маковея.

Протягом багатьох віків приходили і приходять сюди люди зі своїм горем, молитвою і сльозами. Вони освятили цю Гору молитвою, зберегли вогонь щиросердної віри. Особливо помічним є підіймання на гору по стежці, якою бігла Анна на святу Гору, шукаючи порятунку. Ця стежка сьогодні з обох боків окроплена розтопленим воском. Це свічі, які люди, підіймаючись і молючись, кладуть одну за одною почергово з долини аж до самого верху. Йти треба обов’язково на колінах. Забути про все буденне і дріб’язкове, залишившись сам на сам зі своєю молитвою. Можна брати для більшої помочі двох дівчат, які щиро вірять у Бога і хочуть допомогти ближньому в біді. А ще, бити поклони, цілуючи святу землю. Стежка крута і звивиста, обабіч росте цілий гай глоду. Неважко уявити собі як нелегко було Анні бігти вгору крізь густі зарослі. Вона перша проклала дорогу на вершину гори, освятивши її невинними слізьми і молитвами.

1992 рік вважається роком заснування нинішнього монастиря. Перші черниці, викопавши землянку, жили на Горі чотири роки. Лише у 1997 році з’явилась перша будівля, пристосована для життя черниць.

Відвідини монастиря допомагають не тільки хворим, а й тим, хто щиро вірить, їм таланить при здачі екзаменів, вступі на навчання, далеких поїздках і багатьох-багатьох інших життєвих ситуаціях. Тож приїжджають сюди не тільки з різних регіонів України, а й з далекого зарубіжжя. Подивитись фото з Анниної гори можна на цій сторінці.

Маковія, також Маковея, Перший Спас, Медовий Спас — народна назва православного свята Винесення чесних древ Животворящого Хреста Господнього, яке відзначають у перший день Успінського посту 14 серпня.

Щороку на Маковея до монастиря приходять від 3 до 5 тисяч паломників, багато з них долає на колінах кілометровий відтинок від підніжжя до вершини гори, випрошуючи у молитвах до Всевишнього допомогу для себе і своїх рідних.