Вашківецька Січ
В останній чверті ХІХ століття відбуваються величні зміни на території Західної України у плані національного відродження. Не дивлячись на те, що тут панувала Австро-Угорщина, починають виходити із друку часописи, підручники для шкіл, збірки письменників, поетів українською мовою, а також на рідній мові ведеться навчання. Все більше і більше видно скільки талановитих людей було серед знедоленого народу. Особливо зростала свідомість серед інтелігенції і вони почали будити люд від сну. Живе слово, ніби цілюща вода, капало на грунт, в якому знаходились паростки доброго, вічного, розумного і давало певні сходи. Це була велика справа і не однієї лю¬дини, а величезної когорти, які хотіли підняти рівень економіки, культури, духовності людей і в першу чергу молодого підростаючого покоління, бо воно було майбутнім нації.
Робота проводилась надзвичайно велика і згодом було видно її плоди. По всій Галичині та Буковині виникають різноманітні товариства, організації, партії, які мріяли повернути Україні минулу славу Київської Русі і бачити її на рівні з великими державами світу. Одним із таких інтелігентів був коломийський адвокат Кирило Трильовський. Він став ініціатором створення товариства"Січ" 5 травня 1900 року в селі Завалля на Снятинщині (нині Івано-Франківська область). Вже сама назва говорила багато про те. що людям з покоління в покоління передавались славні справи запорізьких козаків. Спортивно-пожежне товариство набрало масового руху і викликало захоплення серед міської і сільської молоді. Його почали засновувати в багатьох населених пунктах Галичини, а згодом Буковини. Та не всім це сподобалося.
Як тільки поширилися чутки про можливість утворення «Січі» у Вашківцях, то противники цього товариства почали розповсюджувати бріхні про те, що хто запишеться в організацію, його візьмуть до війська, заставлять приймати уніатську віру, жителі села будуть платити додаткові податки, січовики не ходять до церкви, а якщо відвідують, то не співають церковних пісень, а «Гей там на горі Січ іде» та інше.
Найбільше такі чутки поширювали часописи «Сосед Галичины», «Народна зрада», а також корчмарі. Останні вже добре знали, що там, де було товариство, то воно утримувало народ від пияцтва, а через це мали величезні втрати шинкарі. Січовики вчили народ робити все разом, не поодинці, а це лякало владу і тих, хто нечесно користав з народної праці. Та не дивлячись на всі перепони, було створено організацію у Вашківцях.
Вона стала однією з перших на Буковині, її вдалося заснувати завдяки інтелігенції, яка намагалася всім жителям довести через культурно-просвітницьку діяльність, що наш народ талановитий, робітний, справедливий, але його весь час пригнічують, знущаються, а він все терпить і не бореться за свої права. До таких агітаторів належали учителі Осип Безпалко, Іван Герасимович, Юрій Князький, Микола Лютик, директор школи Веренька та інспектор шкіл Микола Спинул. їхні думки розділяв священик Купченко. Коли вони дізналися, що вже утворена така організація у Кіцмані, то вирішили заснувати подібну у себе. На організаційні наради приходили, крім вищезгаданих, Євген Стрийський та його син Іван, суддя Лисинецький, начальник пошти Микола Никорович, а також селяни, які мали авторитет — Іван Брусак, Юрій та Михайло Лисани, Степан Козоріз, Михайло Леотюк та інші. Було створено комітет, який мав зібрати на свято заснування «Січі» всіх жителів села, вибрати місце, купити і намалювати прапор, стрічки, зібрати лавки для сидіння, верені і килими, запросити гостей, записати хто і що дав, та багато іншого. Кожний одержав конкретне завдання.
Прапор малинового кольору з квітами та колоссям купили у Львові. У кожної «Січі» мала бути своя відзнака на ньому. На нараді вирішили намалювати з одного боку гетьмана Богдана Хмельницького, а з другого — святого Михайла. Цю роботу майстерно виконав маляр Пстрак. У суботу, 3 жовтня, після обіду, на Горішній толоці, почали розкладати лавки, прибивати килими, верені, оформляти сцену. До пізнього вечора йшли приготування, а вночі вартували біля зробленого, щоб ніхто з ворогів не попсував роботу людей.
Свято розпочалося о 8 годині ранку в церкві. Парох Купчанко правив молебень за новостворене товариство «Січ» і освячував прапор. Це був сміливий вчинок з його боку, бо в ті часи влада підозрювала, що січовики можуть очолити національно-визвольний рух у краї. Йому вдалося переконати начальство, що спортивно-пожежне товариство не буде займатися політикою і виступати проти цісаря. Закінчилося богослужіння. З церкви вийшли чоловіки, парубки, інтелігенція, жінки, діти. Всі пішли гуртом до толоки з посмішками на веселих обличчях. Радісно і з пошаною зустрічали делегатів та запрошених від інших «Січей» Галичини, Кіцманя. Студентства та інтелігенції з Чернівців.. На загальних зборах кожен міг промовляти, ставити внесення, вибирати і бути обраним до складу старшини, подати скаргу. Про свій виступ мали попереджати заздалегідь стершину і якщо хтось хотів виступити і не сплатив вкладку, то йому не давали слова. Крім внесків, фонди товариства складалися з дарів, вписових, відчитів, концертів, забав, оплат за участь у вправах та прогулянках.
Управляли товариством загальні збори, які скликалися раз на рік в останньому кварталі, а також старшича (кошовий, осавул, писар, обозний, скарбник), які засідали кожного місяця. На зборах заслуховувалася діяльність старшини, відчитувалася за фінанси ревізійна комісія, міг змінюватись статут, обиралися старшина та ревізійна комісія. На загальних зборах кошовий не голосував, але при рівній кількості його голос був вирішальний. Недія¬льних членів усували судом товариства. Не дивлячись на суворі попередження, знизилось чимало бажаючих вступити до товариства. Почалися вписи до організації. Найбільш авторитетних обирали старшиною. Кошовим було обрано учителя Осипа Безпалика, осаулом — Юрія Лесана, писарем — Івана Прусака, учителем пожежної справи — Костюка. Ніхто з тих, що організовував цю справу, не образився, що їх не обрано до старшини. Вони стали рядовими. Один за одним підходили парубки до кошового і присягали на вірність товариству, зобов'язувались визнавати права та обов'язки за статутом.
Кожен одержував малинову стрічку, на якій жовтими нитками було вишито «Січ у Вашківцях над Черемошем». Один за одним ставали у ряд парубки з гордо піднятими головами, а потім почали вбивати пам'ятні цвяхи в держак прапора. Це символізувало міцність і вірність єдиній справі, а дехто вирізав своє ім'я на цвяхові. Після урочистої церемонії заграла музика і почалися танці, забави, які тривали до самої ночі. Декілька касирів збирали пожертвування від народу. Якщо не могли добитися до нього, то передавали одні через одних, бо не боялися, що хтось забере собі гроші. Настільки були чесні і порядні наші предки.
На першому засіданні старшини було вирішено купити за зібрані кошти сикавку (водяний вогнегасник), бо у Вашківцях більшість будинків були з дерева і часто виникали пожежі, а згодом інші пожежні прибори. На нав¬чання січовики збиралися у визначений час. Вони уважно виконували вправи і завдання під керівництвом учителя пожежної справи Костюка. Теорія переходила в практику. Гасили вогонь не тільки у себе, але й у навколишніх селах Буковини та Галичини. Добре навчені хлопці не раз одержували премії за свою роботу. Село Залуччя (нині Івано-Франківська область Снятинського району) знахо¬дилося неподалік від Вашківців. До нього ходили через міст, який був прокладений через річку Черемош. Коли почалася пожежа на панському дворі і господарських будівлях, то одними з перших прийшла на допомогу по-жежна дружина під керівництвом Івана Стрийського. Завдяки злагодженості, дисципліні під час гасіння вогню вашківчанам було передано керівництво цією важливою справою, а не пожежникам з Снятина. На знак поваги і вдячності була влаштована вечеря пожежниками Вайсилбергами, а потім січовиків відвезли додому. З самого початку справами «Січі» цікавився начальник громади Балошескул. Він приходив на всі засідання організації і відмічав, що завжди в діях була злагодженість. Бував на фестинах, Маланці, виставах та іншому. Активними членами товариства були Олекса Гнатишин, Микола Лютик, Дмитро Гарас, Георгій Лесан, Іван Адам, Іван Перепелиця, Дмитро Борець, Георгій Хачман. На головні збори збиралися в стодолі Олекси Гнатишина. Вона вміщала біля 600 чоловік. Цікавим є те, що на них приходили жінки.
Народні фестини готувалися на 16 жовтня 1904 року. Про це заздалегідь повідомлялося в ряді «Січей», в краєвій пресі. В програму свята входило: схід «Січей» і репрезентація заступлених з торжества товариств на ринку перед руською (українською) православною церквою о пів на другу дня; посвячення прапора товариства, який доконає собор православного духовенства в руській (українській) православній церкві о годині першій по по-лудни; урочистий похід при звуках глинницької музики через ринок і карапчівський шлях до коша на Гнатишиній толоці; привітання послів і гостей, побулих на свято; вбивання пам'ятних цвяхів у прапор товариства; привітні промови.
Після урочистої програми мали відбутися фестини. Для них була складена окрема програма. В ній передбачалося: вільні вправи «Січей» топірцями і без топірців; вправи з сикавкою; хори і декламація; перегони в мішках; двобій на січових топірцях; стовп ковбасний; стріляння з луку; силомір; народні танці.
Запрошені були 3 колективи музик і аматори з товариства «Народна спілка» з Кут (нині Косівського району Івано-Франківської області), які підготували на свято оперу Котляревського «Наталка-Полтавка", буфет. Фестини мали закінчитись походом зі смолоскипами під музику. Організаційний комітет зробив все для того, щоб усі доборе відпочили на святі. Вступ до нього коштував для селян 20 сотиків, а інтелігенції — 1 корона. На жаль через непогоду захід було перенесено і він відбувся весною 1905 року.
На вулиці січовики мали своє вітання. Коли козак здоровив козака чи козачку, то піднімав лівою рукою шапку, чи капелюх в гору і говорив жважливо: «Здоров був товаришу!» або «Здорова була товаришко!», а до кошового «Здоров був батьку кошовий!». Під час вправ, січових свят та інших заходів козак приступав в службовій справі до старшого від себе, тоді вітав через відповідний рух топірцем так, як це робив осаул, здаючи звіт кошовому.
Січова організація не допускала партійності. Вона працювала над створенням бібліотеки, а в читальні читала і обговорювана часописи «Народна справа», «Руська рада», «Борба». «Громадський голос», «Земля і воля», «Громадянин», видання Київської і Львівської «Просвіти» та багато інших, вивчали пісні. Січові співанки, цікаві книжечки купували у доктора Кирила Трильовського в Яблонові.
Жителі навколишніх сіл бачили, як цікаво зажили вашківчани з появою товариства і тому теж почали наслідувати їх приклад. За короткий час (до жовтня 1904 року) були створені організації на Волоці над Черемошем, 10 Іспасі, Рівні, Барбівцях, Виженці тощо. Батьки дозволяли молодим парубкам вступати до організації через те, що молоде покоління не могло там наслідувати поганих вчинків, а навпаки ставало фізично здоровими, розумнішими, ввічливішими у ставленні до рідних та оточуючих, а найголовніше, що не вчилися пити горілку, а вживати чай, воду, квас. Про це навіть співали у пісні: «Гей, кинь горілку палену. Та пий воду студену. Та гарячий пий чайок, Щоб був добрий голосок.»
Власники ґуралень, шинкарі йшли на різні хитрощі, погрожували організаторам заснування товариство, але народ, особливо старше покоління, підтримували добрі справи. На початку діяльності товариства однією з найбільших була пожежа вночі з 18 на 19 червня 1904 року. Вдарили на сполох. На місце нещастя побули січовики, комісар Юзефович, асистент староства Фрей. Невдовзі прийшла допомога з Залуччя, Чорториї. Полум'ям було охоплено 15 будинків і господарських будівель. Більшість людей міцно спала і не чула, що відбувалося навколо. Якби не пожежники, то багато хто б загинув на місці нещастя. По команді розпочалася робота; вибивали вікна, двері, виносили сплячих дітей з хати без ґвалту та крику. Вогонь був приборканий, але наніс великі збитки господарям. Погорільцям було надано допомогу з боку товариства, а також людей, які співчували їм. В цьому ж році ще двічі спалахував вогонь у Вашківцях.
Старійшина повідомила Головний Комітет Січовий (найвища управа Січей) про те, що 13 листопада 1904 року у них, відбудуться загальні збори в касиновій залі. В назначений день була погана погода, декілька весіль, але не дивлячись на це, всі прийшли у призначений час. Кожний, хто заходив, вітався окликом «Здорова була, славна громадо!» або «Здорові були товаришки і товариші» (як бачимо з вітання перевага в першу чергу надавалась жінці) чи «Здорове було, славна товариство!». На це присутні в залі відповідали «Здоров був, товаришу!» чи Батько кошовий» і т. д.
Уповноваженими були голова «Союзу Січей Буковини» пани Е. Пігуляк і Т. Левицьчий з Чернівців. Збори відкрив осаул Т. Лисан і запропонував головою зборів обрати місцевого нотаря Стрийського. У звіті говорилося, що багато кому не подобалася діяльність відважних людей і всіляко їм перешкоджали працювати. Та вони робили велику справу і їх підтримувало населення, тобто чесні і порядні люди. За звітний період зріст авторитету «Січі». Цьому свідчить той факт, що аналогічні товариства були створені з 6 населених пуктах Вашківецького та Вижницького повітів. 20 неграмотних навчилися читати і писати. Було організовано чимало свят, зустрічей, привітали видатних людей — композитора М. Лисенка, посла Миколу Василька, президента міністрів доктора Кербера.
У майно товариства входили крім сикавки, труби, прапор, свиставки, книжки, часописи, силомір, печатка. Все це коштувало біля 500 корон, а прапор (2 м довжини і 1 м 20 см ширини) — 180 корон». Під час виборів кошовим став осаул Георгій Лесан. Давимука обрано осаулом, писарем — І.Брусака, скарбничем — Г. Хачмана, писареми — М.Князького, С. Мардока. Про зміни в статуті вказав М. Лютик. Січовики мали свої відзнаки, як замовляли у Івана Чупрея з Коломії та Танаска Мегер з Шипинців. Для старшини топірці з чорним і жовтим держаком коштував 1 корону, а сокирка з жовтим держаком — 40 крейцерів, нелакована — 30.
Буковинський сойм не виділяв коштів на утримання «Січей». Вони одержували допомогу від відділу краєвого пожежного фонду або від своєї громади. Ця сума була різною. Наприклад, в 1905 році було одержано 300 корон (за ці кошти можна було придбати 103 золотих обручки по курсу того часу або ж 333 срібні), а в 1909 році вже 350 корон. На випадок ліквідації товариства все його майно переходило у буковинський пожежний фонд. За п'ять років свого існування вдалося зібрати гроші і купити грунт під забудову власного будинку. З коляди у січні 1909 року зібрали 200 корон.
Ще в 1905 році на перших загальних зборах "Союзу Січей Буковини» йшла мова про необхідність проведення курсу пожежно-гімнастичного, але цю справу вдалося здійснити через 3 роки. З 19 по 23 грудня в Чернівцях проведено вищеназваний курс. З кожного повіту було послано своїх делегатів. Вашківський представляло 9 від 7 «Січей». Навчання коштувало 3 корони. Програма була чітко розписала на кожний день. Вона включала у себе пожежну справу, гімнастику, ведення діловодства, плани на майбутнє, боротьбу з пияцтвом та інше. Заняття починалися о 8 годині ранку в Народнім Домі по вулиці Петровича, 2. Всі делегати мали топірець, стрілку з вишитою назвою населеного пункту і власний харч. Хто запізно приїхав, або раніше від'їхав, без поважної на те причини, то не одержував свідоцтва.
У лютому 1908 року товариство нараховувало біля 400 чоловік. З цьому була чимала заслуга старшини під керівництвом кошового Івана Герасимовича. Його змінив Георгій Костянтинович Гнатишин. Свято берегли січовики пам'ять видатних українських діячів — Тараса Шевченка, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького та інших. Про них розповідали, декламували їхні,або про них твори, готували вистави. Вони слідкували за тим, щоб кожна організація платила до каси Головного Комітету Січей вкладку по 2 корони, 5 процентів від чистого доходу з усіх заходів. Державній владі ніхто не звітував про роботу. У «Січ» було заборонено приймати священика.
Міжнародна обстановка з кожним роком все більше загострювалася. Великі держави вели боротьбу за переділ уже поділеного на сфери впливу світу. Кожна мріяла мати якомога більше колоній, які б були для неї ринком збуту і джерелом сировини. Це стосувалось також Австро-Угорщини та Росії. Політичні події висвітлювалися в періодиці того часу і вони ставали предметом обговорення між січовиками. Поступово їх рух почав носити воє¬нізований характер. Перше українське військове товариство «Січові стрільці» засновано в березні 1913 року у Львові. Його очолив доктор В. Старосильський. При деяких «Січах» почали виникати подібні секції. На Буковині військові відділи не були організовані.
Війна наближалася. Приводом до неї стало вбивство австрійського престолонаслідника архикнязя Фердинанда І та його дружини Софії у Сареєві (столиця австрійської провінції Боснії). В І світову війну (1914—1918 р.) було втягнуто багато держав світу. Не обминула лиха доля і Україну, яка в цей час була розділена на дві частини — австро-угорську і російську. Не в одній битві довелося зустрічатися українцям, які вважалися «ворогами» бо воювали одні за корону австрійського цісаря, а інші — російського царя. Сам цісар дозволив творити частини Українських Січових Стрільців. Ним були схвалені засади, в яких він прирівнював права стрільців з цісарським вій¬ськом. Більшість січовиків була мобілізована в австрійську армію і не потрапила в бойові відділи українських січових стрільців. Поіменний список свідчить, що тільки один вашківчанин Кость Мар'янчук, 1398 року народження, був у складі 6 сотні і полку стрільцем.
Історія його життя потребує дослідження, але вже тепер можна сказати, що він був сміливою, сильною, вольовою людиною і його нічого не лякало, якщо він добровільно записався в Українські січові стрільці. Очевидно не один раз з своїми однополчанами ходив у розвідку в глибокий тил москалів і приносив цінні відомості, які необхідні були в армії, приймав участь в знаменитому Карпатському поході.
Одна з найбільш жорстоких битв в ході 1 світової війни була битва за гору Маківка в кінці квітня на початку травня 1915 року. Маючи чисельну перевагу, російським військам вдалося захопити верх гори, а це загрожувало діям австрійської армії. Якщо до цього часу залишився Кость живий, то він в перші дні обороняв ліве крило, а згодом праве обсади неприступної гори. Воювали під градом куль, не вистачало боєприпасів:
«За правду і волю, за красную долю,
Віддаймо життя.
Наука і праця се наші мечі!
А в правді, в науці, се наші кличі!
А в правді в науці,
У січовій злуці побіда буде».
На жаль, ті хто хотів бачити Україну щасливою, новою, радісною так і не діждався радісного дня. Хоч і січовики віддавали перевагу спорту та науці їхнє товариство було заборонено представниками румунської влади.
