Георгій Гарас- художник-орнаменталіст, заслужений діяч культури
Заслужений майстер народної творчості України Георгій Олексійович Гарас(1901 – 1972) був митцем від Бога, митцем, що вийшов із глибин рідногонароду, пізнав найбільші таїни народного мистецтва і, творчо осмисливши й розвинувши їх, зачарував світ небаченими дивоцвітами буковинської орнаментиcтики. Витончені й самобутні, довершені й неповторні, побудовані за народними мотивами візерунки були окрасою найпрестижніших виставок і музеїв у Чернівцях і Львові, Києві, Москві, Вінніпегу, багатьох-багатьох інших містах планети, і всюди тішили око найдосвідченіших цінителів народного мистецтва – нетільки українців, а й американців, німців,канадців, японців, поляків. З діда-прадіда селянський син, Георгій Гарас своїм пророслим із благодатного буковинського зерна талантом вкотре подивував митців та мистецтвознавців з усього світу.
Його роботи полонили світ витонченою гамою кольорів, досконалими поєднаннями геометричних і рослинних орнаментів, несподіваними і свіжими власними мотивами, здавалось би, неперевершених взірцях буковинської вишивки й килимарства. “У роботах Гараса – барвистість і розкіш народного і власноруч створеного узору, його геометричні узори-мотиви горизонтальні, вертикальні, часто поєднуються у найнесподіваніших варіаціях і зачудовують веселковим багатством фарб і вишуканою пишнотою”. Гарасові рушники й сорочки, краватки й тайстри, обруси й подушки, килими й дерево розмаїтим буйноцвіттям своїх візерунків немов би знов і знов утверджували споконвіків відому істину: немає межі досконалості для окриленого Божою іскрою таланту...
Народився майбутній митець у бідній селянській родині Марії та Олексія Гарасів 27 лютого 1901 р. у містечку Вашківці. Батьки любили первістка і намагалася у вільний час спільно з ним розібратися у всіх його дитячих проблемах. Георгія цікавило все, що оточувало їхню хату:поле, ліс, люди… Любив спостерігати за сонечком , змінами пір року .
З народженням братика Костянтина, а невдовзі сестрички Василини зрозумів, що тепер вся увага меншим, а він буде їм допомагати. Тоді йому було 6 років.
Ще більше клопотів стало, коли пішов до школи, але радів, що більше можна дізнатися, від учителя, ніж від батьків. Учитель не один раз залишав його з учнями, які за малим Георгієм змальовували з шкільної дошки різноманітні візерунки.
Одного разу на уроці малювання, він малював учителя, який писав за столом. Захоплений своєю роботою, не помітив як той підійшов і дивився, що робить його учень на уроці. Коли заговорив і почав сварити, то малий Гарас не встиг сховати малюнка, який відразу опинився в руках учителя. Зі страху заплакав. Перед директором школи взагалі не міг говорити, хоча той похвалив і заохочував малювати далі.
Взагалі учням того часу пощастило тому, що в них завідував народною школою прекрасний педагог, письменник, драматург Іван Бажанський, який був відданий справі, і намагався, щоб так само працювали інші учителі.
Саме з їхньою допомогою хлопчик більше і більше хотів малювати на перервах, на толоці, коли пас корову у вільний час. Нерозлучними друзями у нього були олівець і папір.
Тому і картина до вірша Шевченка «Мені тринадцятий минало…» так вдало відтворює образ малого Тараса, бо дитинство художника Гараса і художника Шевченко було однаковим.
До картини східного українського села він додає чудовий буковинський орнамент, як символ єдності і співдружності українців усіх куточків України.
Пізніше, поетеса Зоря Колотило, яка є внучкою Івана Бажанського напише вірш – присвяту художникові Гарасу, учневі свого дідуся:
Своїми вмілими руками,
Творив прекрасне для людей,
Тепер воно живе між нами,
Благословімо ж геній цей.
Руки митця – святі це руки,
Їх пам’ять, люди, бережімо.
І зачаровані красою
Їм вдячні голову схилімо.
Для того, щоб стати професійним художником, він з дозволу батьків вступає до реальної гімназії у Вашківцях. Поряд з ретельним виконанням домашніх завдань продовжує малювати жінкам та дівчаткам на сорочках квіти, візерунки, віночки. За це вони платили гроші. Склавши певну суму грошей купив фарби, а решту віддав мамі, бо тато вже поїхав у Канаду на заробітки Мрії та сподівання були перервані першою світовою війною. Багато чоловіків забрали на фронт в австрійську армію. Солдатки намагалися якось полегшити службу своїм чоловікам і писали їм листи, які були розмальовані квітковими орнаментами юного художника. Таких замовлень було по кілька щодня.
Коли через Вашківці проходили російські війська, в їхньому домі були розквартировані декілька чоловік. Один з офіцерів дуже зацікавився малюнками і сказав, що коли повернеться, то забере в Київ на навчання, але він більше не повернувся.
Дуже радів Георгій, коли мама малювала писанки на пасху. В неї виходило це дуже гарно і швидко, а в нього ні, але згодом, спостерігаючи за вишиванням і тканням нитки, почав пробувати малювати геометричні орнаменти. Вже закінчувалась війна і треба було думати про навчання. Хтось порадив піти вчитися у Чернівці. Тільки в 1919 р. був прийнятий в художню школу, яку очолював Крутохвіль. За кожен місяць навчання платив 200 леїв.
З нетерпінням чекав листів від батька, який обіцяв, що скоро повернеться з чужини. Через 9 літ зустрілася родина Гарасів.
У 1923 р. Георгій закінчує навчання, і його призивають на службу до румунської армії. Муштри він не зазнав. Протягом двох років виконував різноманітні замовлення офіцерів. Вони приносили папір, пензлі, а за їхнім бажанням виконував ту роботу, яку вони хотіли мати.
Звістка про повернення з армії сина Олексія Гараса облетіла швидко всю околицю, Вашківці, а потім всі навколишні села. З перших днів приходили додому власники крамниць, учителі, лікарі, селяни замовляли різні картини, орнаменти. Власник адвокатської канцелярії Зіклер запросив Гараса працювати у нього секретарем. На посаді він перебував до 1939 р.
З часом закохався у веселу і приємну дівчину Одокійку. Вона відповіла йому взаємністю і 28 вересня 1928 р. вони побралися. Для неї він виконав багато узорів, і зробив для неї ткацький верстат.
Георгій починає малювати дуже гарні орнаменти. До встановлення Радянської влади ним намальовано і оформлено більше 200 узорів.
Великою втратою для художника була втрата дітей Михайлика та Наталочки.
Туга за ними, яка наповнила серце художника і його Одокії перейшла у вірш “Ми калиноньку зрубали”. На надмогильні й плиті написані ним зболені поетичні рядки, які не можна читати без сліз:
Ми калиноньку зрубали, що до ніг схилилась,
І до Бога за вас, діти, так щиро молилась.
Ми калиноньку зрубали, ягідки зірвали, а на тому місці
Збудували із бетону вам, діти, могилу,
І посадили у головах червону калину.
А в ногах буде рости плакуча верба.
Буде вам шуміти, яка нам туга.
Щоб на калиноньку пташечки сідали,
І вам, діти, наші пісеньки співали.
А на вербі зозуленька, буде вам кувати,
І про нашу гірку долю буде вповідати.
Прочитав їх і чомусь вони мені нагадували своєю складністю і співзвучністю вірші Тараса Григоровича Шевченка, який він написав на вічну пам’ять Котляревському:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину;
Над водою гне з вербою
Червону калину.
Гортаю сторінки біографії, слухаю спогади очевидців і знову дізнаюсь про життя Георгія Гараса.
У 1940-1941 році працює бухгалтером у міському споживчому товаристві. Йому доручають виготовити дві картини, на яких він зобразив агресорів війни. Коли Вашківці окупувала фашистська Румунія, то за ці картини він був засуджений на 2 місяці в концентраційний табір у Єдинцях.
Після визволення краю продовжував малювати, бере участь у виставках обласних , республіканських.
Провідною темою його творчості були картини на історичну тематику. Шевченко ж займає особливе місце. До 150 – річчя з дня народження великого Кобзаря виготовляє чотири портрети Шевченка.
В 1965 році Георгію Гарасу присвоєно звання Заслужений майстер народної творчості. Його твори все частіше почали прикрашати великі журнали.
Поховали його поблизу могили дітей, але душа його живе у барвах візерунків і його картин, які зберегла для людей його дружина Одокія.
Працював для людей. В той день, коли у Києві видавався альбом його робіт і вийшов сигнальний примірник, 31 січня 1972 року митця не стало. Він так і не побачив його. Згодом тиражем 25 тисяч вийшов альбом, що передавався двічі, бо мав дуже великий попит.
Поховали його поблизу могили дітей, але душа його живе у барвах візерунків і його картин, які зберегла для людей його дружина Одокія.
Він став одним з перших лауреатів премії ім..С.Воробкевича (посмертно).Щорічну премію імені Георгія Гараса встановлено на Вижниччині. Вручення цієї премії відбувається в садибі – музеї Георгія Гараса в нашому містечку Вашківці.
В душі бринить мелодія пісні, яку мріяв заспівати Назарій Яремчик після відвідин садиби музею у жовтні 1987 року. Але вірш відомої поетеси Тамари Севернюк передає чуття кожного, хто хоч раз відвідав це заповітне місце:
УЗОРИ ГАРАСА
Він смуток барв,
що гасли у долоні,
В узори клав,
і звільнював їм даль.
Ті хрестики- і чорні,
і червоні,-
Сподобали собі його печаль.
Ті хрестики співали,
що не вмерла
Душа землі,
що втрапила в узір.
Вона була висока,
як Говерла
І напувала небом
людський зір.
Не раз те небо
пив недобрий вітер.
Але... терновий
всесвіте, затям:
Ніхто не годен
віщі барви вбити,
Даровані митцю
святим чуттям.
Також ви можете завантажити книгу із узорами Г. Гараса, також можна подивитись деякі зібрані узори на просторах Інтернету, або відвідати сторінку присвячену музею-садибі Г. Гараса.
